Lubelskie doświadczenia samorządowe. Seminarium w Kijowie

13 marca 2015 r. w Kijowie odbędzie się międzynarodowe seminarium «Люблінський досвід самоврядування. Що треба і можна використати в Україні», poświęcone lubelskim doświadczeniom samorządowym. Będzie to podsumowanie realizowanego przez fundację cyklu szkoleń w 2014 r. „Ukraińscy samorządni obywatele. Transfer lubelskich doświadczeń partycypacyjnych”.

W seminarium udział wezmą uczestnicy warsztatów prowadzonych w Lublinie. Byli to młodzi aktywiści, urzędnicy, artyści, menadżerowie z całej Ukrainy. Brali oni udział w szkoleniach na przestrzeni września i listopada 2014 r. w Lublinie, realizowanych w ramach projektu „Ukraińscy samorządni obywatele. Transfer lubelskich doświadczeń partycypacyjnych”. Szkolenie objęło następujące zagadnienia: samorząd w Polsce, współpraca instytucji publicznych i NGO, piąta władza – obywatele; instrumenty społecznej kontroli i wpływu na władze. Szkolenie zorganizowała Fundacja Open Culture we współpracy z Democracy Through Culture –Development Center oraz Fundacją Inicjatyw Menadżerskich.

Wizyta I

Wizyta I

Wizyta II

Wizyta II

Wizyta III

Wizyta III

Kijowskie seminarium podsumowujące organizują: Democracy Through Culture – Development Center oraz Instytut Polski w Kijowie.

Міжнародного семінару «Люблінський досвід самоврядування. Що треба і можна використати в Україні»

13 березня, 2015 р., Київ

Організатори: Український центр культурних досліджень, Польський Інститут у Києві

Місце проведення: Лекційна зала Києво-Печерського заповідника, Київ, вул. І.Мазепи, 21

ПРОГРАМА

Logo Democratic CenterLogoPolinst_ukr [Przekonwertowany]

Raport ukraiński / Euromajdan / prezentacja i debata we Wrocławiu – fotorelacja

30 listopada na zaproszenie Kolegium Europy Wschodniej dyskutowaliśmy o stanie kultury i NGO w Ukrainie w kontekście ostatnich wydarzeń na Euromajdanie w Kijowie. Przy okazji po raz kolejny zaprezentowaliśmy „Raport o stanie kultury i NGO w Ukrainie” do pobrania tutaj.

Spotkanie odbyło się w ramach II Międzynarodowego Seminarium Translatorskiego „Tłumacze bez granic” organizowanego przez KEW. Dyskutowaliśmy w sali Ossolineum przy ulicy Biskupa Nankiera.

30 listopada 2013 roku, sobota
17:00 Raport o stanie kultury ukraińskiej
Uczestnicy: Andrij Saweneć, Ołeksandr Butsenko, Ołeksandr Bojczenko i Andrij Ljubka
Prowadzenie: Paweł Laufer

Serdecznie dziękujemy dyrektorowi Andrzejowi Dąbrowskiemu i zespołowi KEW oraz licznej publiczności. Dziękujemy za wsparcie spotkania Konsulatowi Honorowemu we Wrocławiu, panu Konsulowi Grzegorzowi Dzikowi i dyrektorowi Ihorowi Beyzykowi, a także Fundacji „Ukraina”. Zapraszamy do obejrzenia fotorelacji. Fot. dzięki uprzejmości organizatora, autor zdjęć: Krzysztof Mazur.

Ukraina dziś // Україна сьогодні

Read PL / UA

Ukraina dziś: kultura (dys)funkcjonalna, społeczeństwo (quasi)obywatelskie

Kijów, Książkowy Arsenał

W dniach 24–26 maja 2013 roku we Lwowie, Drohobyczu oraz Kijowie odbyła się seria spotkań prezentujących „Raport o stanie kultury i NGO w Ukrainie”, który został stworzony przez Fundację Open Culture i wydany jako numer specjalny magazynu „Kultura Enter”. Podczas ukraińskiej prezentacji raportu jego redaktorzy oraz autorzy spotkali się z przedstawicielami środowisk lokalnych, organizacji obywatelskich, dziennikarzami, społecznością akademicką, a także zainteresowaną publicznością. Na spotkaniach opowiedziano o motywacji do stworzenia raportu i jego możliwych skutkach, starając się odpowiedzieć na trzy pytania: Jak jest? Czego od siebie oczekujemy? Jak możemy to osiągnąć? „Kultura Enter” przedstawia czytelnikom zbiór myśli oraz komentarzy wypowiedzianych podczas prezentacji projektu.

Kijów, Książkowy Arsenał

Poznanie nieznanego Wschodu

Jurij Kuczerawyj, koordynator projektów stowarzyszenia artystycznego „Dzyga”, Lwów: Dokument, o którym mówimy, jest drugim z serii podobnych raportów. Pierwszy z nich poświęcony był sytuacji w Białorusi, został wydany w 2011 roku. Dlaczego taki dokument jest potrzebny? Jakich następstw teoretycznych i praktycznych spodziewasz się po raporcie ukraińskim?

Paweł Laufer, Prezes Zarządu Fundacji Open Culture, zastępca redaktora naczelnego miesięcznika „Kultura Enter”, inicjator i redaktor raportu, Lublin: Pomysł stworzenia serii „Raportów o stanie kultury i NGO w krajach Partnerstwa Wschodniego i Rosji” powstał z prozaicznej obserwacji osób zaangażowanych w tworzenie dyskursu kulturalnego w Europie, w tym w Polsce. Właściwie rzecz ujmując, chodzi o brak znajomości sytuacji w Ukrainie oraz w innych państwach Partnerstwa Wschodniego – w Białorusi, w Azerbejdżanie, Armenii, Mołdawii i Gruzji, o których w Europie wie się tak samo mało jak o Nowej Zelandii czy Tunezji. Nie mamy praktycznie pojęcia o ich sprawach, nie ma nawet żadnych motywów, które skłoniłyby do zainteresowania się nimi.

Przy tej okazji często przychodzi mi do głowy anegdota o tym, jak postrzegana jest Ukraina, trochę dalej na zachód od Polski. Kiedy pewna kobieta we Francji zapytała Mykołę Riabczuka: „Gdzie leży Ukraina?”, przypomniał jej znany z mediów obraz pomarańczowej rewolucji. Kobieta odpowiedziała: „No tak, rozumiem, to pomarańczowa Rosja”. Szczerze mówiąc, jedną z przyczyn przygotowywania takich raportów był brak mojej wiedzy o tym, co w państwach tych dzieje się w sferze kultury oraz w trzecim sektorze. Był to więc także swego rodzaju powód indywidualno-egoistyczny.

Drugą przyczyną było „odczarowanie” państw Partnerstwa Wschodniego, które znajdowały się w bloku sowieckim. W ten sposób pragnęliśmy zanegować lub zneutralizować epitety używane od dłuższego czasu w odniesieniu do tych państw: „postimperialistyczny”, „posttotalitarny”, „postsowiecki” i tym podobne sformułowania eufemistyczne. Chcieliśmy pokazać, że w tych państwach istnieją i działają środowiska, które w żaden sposób nie mają poczucia niższości w stosunku do europejskiego dyskursu kulturowego i trzeciego sektora. Wspólnoty te nie „tarzają się” w postsowieckich problemach historycznych i mentalnych. Mają się czym pochwalić. Są bardzo dobrymi oraz równoprawnymi partnerami do współpracy. Podczas przygotowywania okładki raportu białoruskiego na początku chcieliśmy zrobić ją w duchu, w którym zazwyczaj opowiada się o Białorusi: umieścić na niej kajdany i kraty. Jednak jeden z kolegów zauważył, że dosyć już tego i trzeba pokazać to, czym Białorusini mogą się pochwalić na poziomie europejskim. Dzięki Bogu w odpowiednim momencie zmieniliśmy pomysł na okładkę i zaprojektowaliśmy inną grafikę serii.

Na trzecią przyczynę pojawienia się serii raportów dwa lata temu zwrócili uwagę Białorusini, którzy po prezentacji publikacji w Mińsku zaproponowali przygotowanie także rosyjskojęzycznej wersji następnych projektów. Z racji tego, że jako członkowie wspólnot artystycznych oraz organizacji obywatelskich działają na poziomie międzynarodowym, ciekawe jest dla nich poznanie środowisk, np. z Mołdawii, oraz obserwacja tego, co się w nich dzieje. A żeby o tym wiedzieć, należy przeczytać teksty w zrozumiałym języku – rosyjskim lub angielskim.

Czwartą (i zapewne najważniejszą) przyczyną powstania naszego projektu, napisanego w dostępnej formie, jest chęć walki z brakiem zainteresowania europejskich urzędników i dyplomatów, których do lektury zniechęciłyby obszerne publikacje akademickie, przepełnione grafikami i cyframi. Nie chcieliśmy, aby chowali oni raporty pod kaloryfer lub podpierali nimi kanapę. Zależało nam na tym, aby przygotować przyjazne materiały i zaciekawić tematem przede wszystkim tę część publiczności, która o Ukrainie, Białorusi, Gruzji, Mołdawii, Azerbejdżanie i Armenii wie mniej więcej tyle samo co o Wyspie Wielkanocnej, czyli nic.

Cele udało nam się oczywiście osiągnąć, gdyż w przypadku Białorusi sprawą zainteresowali się główni politycy. Do raportu osobiście odniósł się minister kultury Paweł Łatuszka, który się z nim zapoznał. Jak mówi się w głównym białoruskim ruchu artystycznym, raport wywołał zainteresowanie władzy, która wygospodarowała środki na największą wystawę sztuki współczesnej. Według Białorusinów takich gestów nie było w ciągu dwudziestu lat ich niepodległości. Ze źródeł nieoficjalnych wiem, że polska wiceministra kultury wręczyła raport ukraińskiemu ministrowi na spotkaniu w Rosji, ale nie wiem, czy minister go przeczytał, czy też odłożył.

Niemniej jednak widzimy ogromne zainteresowanie raportem strony ukraińskiej. Niezwykle ucieszył nas fakt, że Konsulat Ukrainy we Wrocławiu wsparł i współfinansował promocję raportu, rozpowszechniając informację o jego wydaniu za pomocą swoich kanałów dyplomatycznych. Cieszymy się także bardzo z faktu, że wydawnictwo „Kolo” z Drohobycza – z lwowskim stowarzyszeniem artystycznym „Dzyga” oraz przy wsparciu Instytutu Polskiego w Kijowie – zaproponowało wydanie i wydało drukowaną ukraińskojęzyczną wersję raportu.

Krajobraz kultury

Jurij Kuczerawyj: Pierwszy rozdział raportu nosi nazwę „Horyzont”. Horyzont wyznacza zarówno granice, jak i ich brak, ale znajduje się przed nim krajobraz. Jakie jest więc miejsce oraz sytuacja kultury w Ukrainie?

Mykoła Riabczuk, współpracownik naukowy Instytutu Studiów Politycznych i Etnicznych Państwowej Akademii Nauk Ukrainy, współredaktor raportu, Kijów: W odróżnieniu od Pawła, nie odcinam się mimo wszystko od prefiksu „post”, chociaż nie skupiam uwagi na postsowietyzmie, dużo mówię o sytuacji postkolonialnej, która na naszych oczach zamienia się w neokolonialną. Jest to niezwykle ważny czynnik kultury ukraińskiej. Uważam, że nie jest po prostu możliwe zrozumienie tego, co się dzieje w Ukrainie, z pominięciem spuścizny kolonialnej – kolonializmu zarówno w znaczeniu wewnętrznym, jak i zewnętrznym. Moje postrzeganie kultury ukraińskiej jest paradoksalne. Z jednej strony jestem zdania, że to bardzo bogata kultura, interesująca na poziomie poszczególnych zjawisk, zebrania artefaktów, ale z drugiej – jest ona całkowicie dysfunkcjonalna. Ponieważ kultura to nie tylko zbiór pewnych fenomenów, ale też cała sieć łączących ich związków.

Funkcjonowanie to produkcja, konsumpcja, upowszechnianie oraz wymiana. I na każdym poziomie widzimy luki. Uwarunkowane jest to faktem, że język ukraiński nie funkcjonuje w pełnym wydaniu. Istnieją ogromne czarne dziury. Stąd wynikają trudności u prozaika, któremu bardzo ciężko jest opisać codzienne życie. Łatwiej mu pisać powieści historyczne czy opisywać życie na wsi niż dzisiejszy Kijów, Charków czy Donieck. W pewien sposób radzi sobie z tym Serhij Żadan, jednak jego proza jest niejako tłumaczeniem z nieznanego języka.

W takiej sytuacji w ogóle nie może funkcjonować kino, jako że jest gatunkiem najbardziej syntetycznym, zależącym nie tylko od języka, ale także od współdziałania z różnymi dziedzinami sztuki. Każdy z artystów, który bierze udział w procesie powstania filmu, powinien być zanurzony w kulturze, znać, mówiąc przenośnie, cały jej alfabet: jaką muzykę podłożyć, w jakiej intonacji wypowiedzieć tę czy inną frazę. Wśród aktorów ukraińskich widoczne jest, że nie potrafią tego zrobić, ponieważ większość z nich nie mówi po ukraińsku na co dzień. Zakres umiejętności przeciętnego aktora teatru kijowskiego jest niezwykle wąski. Naprawdę dobry aktor, taki jak Bohdan Stupka czy Bohdan Beniuk, może wymówić jedną frazę na tysiąc sposobów, posiada dar improwizacji, ponieważ język ukraiński nie ma dla niego granic. Jeśli artysta nie mówi w danym języku w życiu codziennym, może wypowiedzieć daną frazę tylko w taki sposób, w jaki nauczono go w instytucie teatralnym.

Nie istnieją wzajemne inspiracje pomysłami oraz dynamiczne stosunki w środowisku miejskim, może poza Lwowem. W Kijowie jest w zasadzie wielu ukraińskojęzycznych Ukraińców, jednak nie współdziałają ze sobą, nie spotykają się na co dzień i nie wymieniają wrażeniami. Jak powstaje bestseller? Ktoś czyta jakąś książkę i mówi swoim znajomym: „Wiesz, to naprawdę dobra książka. Warto ją przeczytać”. Jest to reakcja łańcuchowa, która nie zachodzi w Ukrainie, ponieważ jest zbyt wiele grafitu, który blokuje aktywne części, przez co nie odbywa się reakcja łańcuchowa. Grafit jest całkowicie niesprzyjający jakimkolwiek kwestiom ukraińskim. Jakość nie ma tu żadnego znaczenia.

Kiedy słyszę, jak nawołuje się artystów, aby tworzyli dzieła genialne, które zwrócą uwagę na język i kulturę ukraińską, mówię, że nie od tego należy zaczynać. Bez względu na to, jak bardzo genialny będzie produkt, nie zainteresuje on ludzi, dla których ta kultura nie istnieje z założenia tylko dlatego, że jest ukraińska. Sam byłem świadkiem komicznej (a raczej tragicznej) sytuacji w Odessie, kiedy prezentowaliśmy książkę Odessa. Historia miasta, 1794–1914 badaczki z Harvardu Patrycji Herlihy. Jest to ciekawa książka, dobrze tłumaczona. Jedna z pań w księgarni bierze do ręki to wydanie, przegląda je, a później mówi z niezadowoleniem po rosyjsku: „Taką książkę zepsuli!”. Czym zepsuli? Tym że tłumaczenie zostało zrobione w „złym” języku.

Nasuwa mi się porównanie tego z sytuacją w USA w XIX wieku, kiedy nie istniała tam jeszcze poprawność polityczna i emancypacja. Wyobrażam sobie, jak zareagowałby biały człowiek na informację jednego ze swoich znajomych: „Kup i przeczytaj książkę tego murzyńskiego autora”. Co odpowiedzieliby biali? Myślę, że 99% z nich powiedziałoby: „Come on, dzięki Bogu, że ten Murzyn nauczył się czytać”. Właśnie taka mniej więcej jest reakcja przeciętnego rosyjskojęzycznego obywatela Ukrainy na ukraińską kulturę wysoką w Doniecku, Odessie czy nawet w Kijowie. Mamy do czynienia z deformacją strukturalną: istnieje zazwyczaj rosyjskojęzyczne miasto oraz przeważnie ukraińskojęzyczna prowincja. Ta druga jest gorzej wykształcona, w mniejszym stopniu oswojona z artefaktami kultury, znacznie biedniejsza i dlatego niepotrafiąca wspierać całej tej infrastruktury. W Ukrainie nie ma oligarchów, którzy wspieraliby kulturę ukraińską. Oni nie istnieją z natury. Są oligarchowie Ukrainy (a to zupełnie inna rzecz). Używając metafory, porównałbym sytuację ukraińską z kołdrą, która jest niezwykle cienka i mała, ale usiłuje się ją rozciągnąć na całą Ukrainę, na ogromną, ponadczterdziestomilionową populację – i ta kołdra zaczyna się drzeć. Skutkiem tego są spore dziury.

Pętla paternalizmu

Jurij Kuczerawyj: Tekst Zenowija Mazuryka w raporcie ma najbardziej dramatyczną, a może nawet tragiczną nazwę: „Polityka kulturowa w niezależnej Ukrainie: niespełnione nadzieje i utracone możliwości. Co dalej?”. Może będę kontynuował to pytanie i zapytam nie tylko „co dalej?”, ale też „jak?” i „kto?”.

Zenowij Mazuryk, przewodniczący Związku Muzeów i Galerii, wiceprezydent ukraińskiego komitetu narodowego Międzynarodowej Rady Muzeów (ICOM), Lwów: W Ukrainie jest problem pojmowania kultury jako czynnika rozwoju społeczeństwa i przejścia do odpowiednich działań, tworzenia polityki kulturowej. Przez ponad dwadzieścia lat zmienia się władza i każdy zaczyna budować nową Ukrainę. Nawet nazwy ministerstw ciągle się u nas zmieniają. Istnieje poczucie, że wszystko zależy od ministra lub prezydenta, z których jeden zajmuje się kulturą. Wszystko to jednak upolitycznia i ogranicza funkcjonowanie kultury. Od razu nadzieje pokłada się w jakichś konkretnych osobach, które przyjdą i powiedzą, co należy robić.

Brakuje dialogu oraz aktywizacji środowiska, które mogłoby wziąć na swoje barki część funkcji w kontekście decentralizacji polityki kulturowej. W sferze kultury działają archaiczne instytuty, które mają ogromne zasoby, jednak nie pracują efektywnie. Nie odczuwają one funkcji społecznej, którą pełnią. Gdy patrzy się na kulturę przez pryzmat rozwoju społecznego, istnieje nadzieja na zmianę, jednak potrzebny jest do tego dialog. Raport nie wystarcza, musi istnieć stała platforma dla dyskusji, której mogą posłuchać politycy i dzięki niej szukać sposobu funkcjonowania kultury w społeczeństwie potrzebującym modernizacji.

Wszyscy deputowani potrafią u nas rwać koszulę na piersi. Niedawno spotkałem jednego z deputowanych bardziej „antybolszewickiej” niż „państwowotwórczej” kadencji lwowskiej rady obwodowej. Zapytał mnie: „Co robisz?”. Miałem ze sobą egzemplarz raportu, pokazałem go mu i mówię: „Widzisz, zajmuję się kwestią beznadziejną – kulturą, a pan, panie deputowany, buduje posiadłości”. „Tak – powiedział – kultura jest u nas teraz w dołku”. Odpowiadam: „Tak, zaraz się tutaj obejmiemy i zapłaczemy nad kulturą, o którą nikt u nas nie dba. A pan co dla niej robi?”. „Walczę” – odpowiada deputowany”. „Pora wreszcie coś zacząć robić! – mówię do niego. – Ileż można walczyć? Z kim? Z wiatrakami?”. Takie oczekiwanie pozostało w środowisku kulturowym, bo ludzie wywodzący się z niego nie traktują siebie jako subiektów polityki kulturowej, którzy mogą na coś wpływać i coś zaproponować.

Prowadzę wykłady z zarządzania kulturą. Jest taka partyzancka metoda, sprawdzająca się w mało stabilnych warunkach. Należy posiadać solidną bazę, planować działania, robić wypady i wracać do punktu wyjścia. Wiele osób właśnie tak u nas pracuje. Festiwale we Lwowie właśnie tak funkcjonują. Ale, z drugiej strony, istnieje wielka infrastruktura archaiczna (czy tradycyjna) – biblioteki, muzea, kluby, które z niewiadomej przyczyny nazywają u nas domami ludowymi, chociaż kultura ludowa nie ma z nimi nic wspólnego. Działają one bezwładnie, ponieważ nie mają świadomości legitymizacji swojego istnienia w społeczeństwie. Nie ma zmiany pokoleń i długo ciągnie się ta pętla paternalizmu i pasywności. Choć realizuje się dużo inicjatyw. Jest młodzież, która stara się aktywizować i mieć wpływ na obecną sytuację.

Granice niezależności

Jurij Kuczerawyj: W raporcie zaproponowano odmienny pogląd na kulturę ukraińską. Po pierwsze, jest tu rosyjskojęzyczny pisarz Andrij Kurkow. Tak więc kultura ukraińska przemawia także w języku rosyjskim. Po drugie, w raporcie jest miejsce dla młodych autorów. Kultura ukraińska zatem to także ludzie trochę młodszego pokolenia, których nikt nigdy nie zaprasza na żadne rady, posiedzenia czy komisje. Po trzecie, jest tutaj problem Tatarów krymskich, którzy, jak się okazuje, są częścią kultury ukraińskiej. Nikt dotychczas nie poruszał tego problemu na forach, festiwalach literackich i muzycznych. Gdzie więc znajdują się granice kultury ukraińskiej?

Mykoła Riabczuk: Mam osobisty sentyment do Kurkowa. Przeczytałem kiedyś jego opowieść o tym, jak podczas pomarańczowej rewolucji dzwonił do niego ojciec i, wiedząc z prasy, że syn ją popiera, zapytał: „Andrij, jak możesz? Przecież jesteś Rosjaninem!”. Kurkow naprawdę określa siebie jako autora ukraińskiego, który pisze po rosyjsku. Mój stosunek do niego jest oczywiście rygorystyczny, gdyż uważam, że ojczyzną pisarza jest jego język. Więc dla mnie pisarz ukraiński to taki, który pisze w języku ukraińskim. Ale ponieważ raport jest zbiorem poświęconym kulturze jako całości, a nie tylko literaturze czy innemu rodzajowi sztuki, uważam, że mimo wszystko może istnieć rosyjski pisarz, który jest zjawiskiem kultury ukraińskiej – tak samo jak Nikołaj Gogol czy, w pewnym stopniu, Michaił Bułhakow. Mamy tu więc do czynienia ze znacznie szerszym polem semantycznym.

W raporcie nie znalazło się miejsce dla żydowskiego segmentu kultury ukraińskiej, czego bardzo żałuję. Jest to pomyłka czysto techniczna, ponieważ zawiedli nas autorzy, u których zamawialiśmy teksty. Świadomie chciałem, aby kultura ukraińska była przedstawiona jako kultura wielonarodowa. Ale jeszcze raz podkreślam: stawiam granice pomiędzy kulturą i literaturą. Nie mogę stwierdzić, że jestem w stu procentach zadowolony z tego, co nam się udało, jednak fakt, z którego osobiście się cieszę, to jeden szczegół podkreślony przez Pawła Laufra. Istnieje duża różnica pomiędzy tytułem białoruskiego i ukraińskiego raportu. Pierwszy z nich nazywa się „Raport o stanie niezależnej kultury i NGO w Białorusi”. W przypadku Ukrainy to określenie nie występuje, kompilator z góry więc zakłada, że kultura ukraińska jest niezależna, czego nie można powiedzieć o białoruskiej. Działa tam bowiem reżim, który silnie wpływa na działalność organizacji kulturalnych, i istnieje silny podział na kulturę zależną i niezależną.

I jeśli w poprzednich wypowiedziach mocno narzekałem, to teraz może powiem coś bardziej optymistycznego. Na szczęście mamy prawie tak dobrą władzę, jaką kiedyś była władza habsburska, które nie wtrącała się do kultury ukraińskiej, w odróżnieniu od władzy rosyjskiej czy rosyjsko-sowieckiej. Dzięki temu w Galicji mogła rozwinąć się mniej więcej normalna tożsamość narodowa. Habsburgowie nie wspierali oczywiście kultury ukraińskiej, ale nie przeszkadzali w jej rozwoju. I dlatego mieszkańcom Galicji udało się zbudować, zgodnie z zasadą „swój do swego po swoje”, „Proswitę”, wydawnictwa, Towarzystwo Naukowe imienia Szewczenki i wiele instytucji społeczeństwa obywatelskiego, które tworzą współczesny naród – to czego nie udało się zrobić w carskiej Rosji. Kiedy narzekają u nas, że rząd nie pomaga, nie sprzyja i nie pozwala, cały czas podkreślam: „Ale też nie przeszkadza”. To prawda, władzę mamy kiepską, kiepski rząd, jednak jest on prawie tak dobry jak ten habsburski. I to już daje pewną szansę na zrobienie w Kijowie tego, co zrobili u siebie mieszkańcy Galicji ponad sto lat temu.

Paweł Laufer: Termin „kultura niezależna” został wykorzystany w tytule białoruskiego raportu z przyczyn formalnoprawnych, gdyż w Białorusi coś niezależnego za pieniądze z Zachodu można robić tylko nielegalnie. Tamtejsze prawo jasno mówi, że wszelkie otrzymywanie środków w postaci honorariów i nagród z innych krajów jest karane więzieniem i grzywną. Jeden z naszych autorów stał się ofiarą tego zapisu: Aleś Bialacki dostał wyrok do pięciu lat robót publicznych z całkowitą konfiskatą majątku (co prawda nie przez współpracę z Fundację Open Culture). Na szczęście polskie MSZ szybko zareagowało i pomogło rodzinie Alesia.

W Białorusi przy Kancelarii Prezydenta funkcjonuje Departament ds. Działalności Humanitarnej, którego zadaniem jest kontrola zagranicznych pieniędzy i regulowanie ich podziału. Można de facto przyjmować środki w ramach międzynarodowych projektów Unii Europejskiej, jednak wszystkie muszą przejść właśnie przed to biuro, które określa, na co można wydawać otrzymane pieniądze. Oczywiście wydaje się je na wszystko, co jest wygodne dla Aleksandra Łukaszenki i co nie zagraża jego dobremu samopoczuciu. W ten sposób, w świetle tego idiotycznego przepisu, projekty, które realizujemy z naszymi partnerami z Białorusi, prowadzimy nielegalnie. Te środowiska „partyzanckie” są niezależne od państwa, więc nasz raport można byłoby nazwać „Raportem o stanie kultury nielegalnej i NGO w Białorusi”. W Ukrainie ten problem prawny na szczęście nie istnieje i dlatego też pozwoliliśmy sobie na niepisanie w tytule o takim typie niezależności.

Ożywczy grunt społeczeństwa obywatelskiego

Jurij Kuczerawyj: W raporcie jest świetny rozdział, w którym czytelnicy mogą znaleźć wiele faktów, cyfr oraz analiz. Znajduje się w nim tekst Julii Tyszczenko i Władysławy Bakalczuk: „Organizacje pozarządowe a władza: pomiędzy tożsamością, kulturą i polityką”. Co jest wspólnego w organizacjach pozarządowych oraz kulturze w realiach ukraińskich?

Julia Tyszczenko, Przewodnicząca Rady Ukraińskiego Centrum Badań Politycznych, Kijów: W raporcie udało się połączyć czynniki, które, z reguły, mogą funkcjonować także osobno. To, nieparadoksalnie, polityka kulturowa i organizacje pozarządowe, polityka państwa w stosunku do NGO oraz stosunki pomiędzy samymi NGO. Część organizacji społeczeństwa obywatelskiego naprawdę może tworzyć lub starać się tworzyć środowisko społeczne, które sprzyja urzeczywistnianiu praktyk kulturalnych. Taka działalność stała się gruntem ożywczym, który służy zniwelowaniu negatywnych tendencji, czynników powiązanych z różnymi tożsamościami, pojęć regionalnych oraz czynników etnicznych wewnątrz ukraińskiego narodu politycznego.

Według mnie środowisko NGO jest niezwykle dynamiczne oraz specyficzne. W prawodawstwie ukraińskim, w odróżnieniu od rosyjskiego, azerbejdżańskiego czy białoruskiego, nie istnieje zwrot „agent zagraniczny”, który w dość aktywny sposób jest dziś wprowadzany w przestrzeni postsowieckiej. Obserwując relacje NGO i państwa w Ukrainie, należy stwierdzić, że prezentują się one dość dobrze, wymagają jedynie kosmetycznych poprawek w niektórych miejscach. Prawodawstwo w zakresie działalności organizacji społeczeństwa obywatelskiego uległo u nas liberalizacji, gdyż w tym roku w życie weszła ustawa „O organizacjach obywatelskich”, działają programy rozwoju społeczeństwa obywatelskiego, wspierane przez Prezydenta i rząd. Tak więc państwo sprzyja rozwojowi społeczeństwa obywatelskiego w różnych sferach.

Nawet raporty USAID[1], które oceniają zdolność instytucjonalną organizacji obywatelskich oraz indeksy procesów demokratycznych, świadczą o tym, że te wskaźniki, paradoksalnie, nie spadają. Są to jednak dwie strony medalu. Dla NGO ukierunkowanych społecznie współpraca z państwem jest dobrą możliwością realizacji swojej misji oraz zaangażowania zasobów, ponieważ wcześniej w planie finansowania istniały dość niejasne i nawet korupcyjne sytuacje oraz schematy. Dziś można stopniowo mówić o pewnych próbach poruszania tej kwestii, tworząc finansowanie NGO bardziej przejrzystym ze strony państwa.

W naszym tekście z Władysławą Bakalczuk starałyśmy się określić fenomen, który istnieje w całej przestrzeni postsowieckiej. Jest nim to, co możemy nazwać społeczeństwem quasi-obywatelskim: instytucje quasi-państwowe, które później przekształciły się organizacje niezależne. To także ciekawa historia, ponieważ niektóre z nich zaczęły żyć własnym życiem i kilka lat temu rozpoczęły walkę o realizację praw swoich członków (na przykład Zjednoczenie Weteranów Wojny w Afganistanie). Inna część organizacji obywatelskich przybierała swego rodzaju stanowisko kompradorskie.

Dość często organizacje obywatelskie odbierane są przez państwo jako tło, za pomocą którego można wspierać oraz legitymizować pewne decyzje polityczne, tak jak kiedyś na zjazdach KC KPZR. Obserwuję pewien regres, zachodzący w radach obywatelskich, których stworzono w Ukrainie ponad sześćset, a więc istniała ogromna dynamika zmian przy administracji, ministerstwach i agencjach. Pewnego razu byłam świadkiem bardzo ciekawego wydarzenia, które kosztowało mnie wiele nerwów i wysiłku. Jest to sytuacja powiązana z radą obywatelską MSZ Ukrainy, w skład którego po zmianie nie wszedł ani Instytut Integracji Euroatlantyckiej, ani Obywatelska Sieć „Opora”, ani Ukraińskie Niezależne Centrum Badań Politycznych. Stała się ona zjednoczeniem wysiłków organizacji, będących partnerami deputowanego Wadima Kolesniczenki (Partia Regionów) oraz pastora cerkwi „Boże Poselstwo” Sandeja Adeladzi.

Oświadczenia będące wynikiem pracy nowej rady wskazują na pewne zabarwienie polityczne i promocję prorosyjskich, być może, sił. Jest to oczywisty fenomen społeczeństwa quasi-obywatelskiego, gdzie z góry przyjęty jest brak możliwości dialogu oraz kompromisów. Zachodzą tam jawne nadużycia oraz manipulacja faktami, jest też jednak miejsce dla krytyki, będącej wynikiem pracy osiemdziesięciu organizacji. Funkcjonowanie rady obywatelskiej przy MSZ jest kwintesencją tendencji, które mogą się pojawiać w Ukrainie w stosunkach organizacji obywatelskich i władzy. Mam jednak nadzieję, że u nas nie będzie tak jak w Rosji, gdzie występuje dwoistość oraz stosowanie etykiet „agentów zagranicznych”.

Tak więc są zjawiska pozytywne, które mogą się przekształcić w negatywne, podobne do tych mających miejsce w Federacji Rosyjskiej. Kiedy organizacje obywatelskie zajmują się problemami osób zakażonych HIV lub niepełnosprawnych, współpraca się rozwija. Ale kiedy tylko NGO zaczynają dokonywać politycznych ocen rządu, korupcji, korupcji politycznej, od razu rodzą się problemy i przykleja im się etykiety. Według mnie liberalizacja ustawy o NGO stanowi dla obecnej władzy istotną funkcję wizerunkową, nawet w kontekście naszych europejskich dążeń integracyjnych, ponieważ w sprawozdaniu można napisać o pewnych sukcesach w trzecim sektorze.

Artysta przed wyzwaniem globalizacji

Jurij Kuczerawyj: Artykuł Bohdana Szymyłowycza jest jednym z najbardziej dramatycznych i prowokacyjnych tekstów. Jego tytuł nosi nazwę: „Sztuka na eksport, czy marginalne formy i gatunki sztuki mają szansę stać się ważnymi w Ukrainie?”. Moje pytanie odnosi się do stanu kultury ukraińskiej, a także wtórności, podrzędności i niezależności produktu artystycznego, który może ona tworzyć.

Bohdan Szumyłowycz, kurator biblioteki multimedialnej Centrum Historii Miejskiej Europy Środkowo-Wschodniej, Lwów: Solidaryzuję się z Mykołą Riabczukiem w tym, że Ukraina znajduje się, mimo wszystko, w dyskursie postkolonialnym. Widzę to wszędzie: moi przyjaciele z dzieciństwa rozmawiają z dziewczynami po rosyjsku, bo one nie wiedzą, jak inaczej można do nich mówić, gdyż oficjalny był dla nich dyskurs rosyjskojęzyczny. W języku ukraińskim można robić coś dla laików, a wszystkie poważne rzeczy robi się, używając rosyjskiego. Ta sytuacja nigdy się nie zmieniła. Po drugie, w Ukrainie żył jeden z największych krytyków Europy, którego pomniki stoją u nas na każdym placu. To Taras Szewczenko. Jego zasadnicza krytyka jest tak samo antykolonialna. Widział on kolonię nie tylko w Petersburgu, ale też w Europie. Z jego ust padły słowa: „Niemiec stwierdzi: jesteście Mongołami, Niemiec stwierdzi: jesteście Słowianami”.

Jest to typowa sytuacja, kiedy jesteśmy kolonią w stosunku do jakiegoś centrum. Czyli wtórność nigdy, niestety, nie odejdzie na zawsze; jest ona także charakterystyczna dla Polski. Istnieje jednak wielka różnica: tam bowiem doszło do ugody pomiędzy władzą PRL-u i środowiskami kulturalnymi w kwestii ich działalności, która była możliwa do pewnego stopnia. Nie było tego ani w Rumunii, ani na Węgrzech, nie mówiąc już o nas. Kiedy Polacy mówią, na przykład, że są marginalizowani przez Zachód, mówią podobnie do Szewczenki. Dopóki Niemiec nie powie, że pewien polski artysta jest dobry, dopóty dobrym się nie stanie. Z polskiego środowiska od dawna dochodzą głosy o dekolonizacji Europy Środkowo-Wschodniej. Musimy się nauczyć mówić o fenomenie swojej kultury we własnym języku, nie powołując się na byle kogo.

W moim tekście jest kilka błędów o charakterze opisowym i ideologicznym. Jeden z nich odnosi się do byłych lwowian, rodziny Kopystiańskich. Są to znani niegdyś artyści, którzy w latach osiemdziesiątych przenieśli się do Moskwy, na aukcji Sotheby’s wystąpili jako artyści rosyjscy, emigrowali później na Zachód. W 1994 roku Igor i Swietłana Kopystiańscy uczestniczyli w Biennale w San Paulo, o którym wspominam w swoim artykule. Ponieważ ciężko jest dokonać weryfikacji ich twórczości, gdyż żyją pomiędzy Nowym Jorkiem i Berlinem oraz rzadko odpowiadają na listy, skorzystałem z tekstów innych ekspertów, głównie Kateryny Stukalowej. Pisze ona, że w 1994 roku Kopystiański prezentował Ukrainę na Biennale w San Paulo. Otrzymałem po tym list od Igora Kopystiańskiego, w którym napisał, że za jego podróż zapłacił w połowie George Soros, a w połowie Niemcy z Berlina. Podróż jego żony także była sfinansowana przez Niemców. Reprezentowała ona Rosję, a on wcale Ukrainy nie reprezentował. Poprosił następnie o usunięcie z tekstu informacji o nim.

Pojawiła się we mnie wtedy pewna frustracja. Jest rosyjskojęzyczny Ukrainiec Andrij Kurkow, który twierdzi, że jest Ukraińcem. I mamy przypadek Galicjanina, który pisze do mnie listy po angielsku i mówi, że nie chce być przedstawiany w tym kontekście: „W ogóle mnie tam nie lubicie, nikt nigdy nie kupił żadnej mojej pracy”. I mówi to osoba wysoko postawiona. Żaden ukraiński artysta nie ma takiej ilości wystaw w największych galeriach na Zachodzie. Kiedy mówiłem, że nie dostrzegają go może nasi kuratorzy, Kopystiański odpowiedział: „W galerii Tate są przedstawiciele Wiktora Pinczuka (właściciela galerii PinczukArtCentre w Kijowie), ale nie zwracają na nas uwagi, a jesteśmy podobno z Ukrainy”. Chociaż małżeństwo ma obywatelstwo amerykańskie – po co cię obrażać?

Postkolonialność jest obecna wszędzie: aby osiągnąć coś na skalę światową, Kopystiańscy musieli wykreślić wszystko, łącznie ze Lwowem, Ukrainą – najpierw wyjechać do Berlina, później do Nowego Jorku, zacząć mówić po angielsku, głodować przez prawie dziesięć lat, aby później stać się częścią tego, co się nazywa international scene of contemporary art. Kuratorzy znają Kopystiańskich jako artystów z Nowego Jorku, którzy korzenie mają w konceptualizmie moskiewskim. Gdy pozostanie się w Ukrainie, jedyną możliwością jest czekanie, aż Niemiec stwierdzi, czy jesteś geniuszem, czy głupkiem. Innej szansy nie ma.

Jeśli artysta wpisuje się w paradygmat czy episteme sztuki zachodniej, to dobrze. Nie wpisuje się – jest wyrzutkiem z prowincji. Ostatni obraz Olega Tistola został kupiony w Nowym Jorku za 60 tysięcy dolarów, jednak stało się tak tylko dlatego, że jego praca wpisała się w paradygmat, który stworzono na Zachodzie. I nie chodzi tu raczej o rynek, a o to, że nie jesteśmy w stanie, jak pisał Szewczenko, zapytać: Jesteśmy Mongołami czy Słowianami? W tym celu korzystamy z usług zachodniego kuratora, który przyjeżdża i mówi nam, kim jesteśmy. Nawet w przypadku raportu Ukraińcy nie są w stanie przygotować sprawozdania o sobie, dokonać pewnego podsumowania. Przyjeżdża Paweł Laufer, nawiązuje kontakt z Mykołą Riabczukiem i mówi: „Zróbmy raport na Wasz temat”. W ten sposób Polacy starają się pozbyć swojej marginalizacji przez to, że chcą analizować dokonania swoich sąsiadów. Ukraińcy mają gdzieś sąsiadów. Patrzą tylko na Moskwę, bo tam jest centrum, gdzie z pozoru są pieniądze. Spoglądamy w kierunku Zachodu jak na centrum kulturowe, bo stamtąd napływają idee. Jednak Ukraińcy nie dekolonizują siebie samych. Dlaczego nie zrobić by przeglądu twórczości artystów serbskich w Kijowie? Dlaczego nie pokazać by Czechów na wielką skalę? Te pytania trafiają w próżnię.

Przygotował Serhij Szebelist

Tłumaczenie Mateusz Zalewski



[1]              USAID – United States Agency for International Development, Amerykańska Agencja ds. Rozwoju Międzynarodowego [przypis tłumacza].

Україна сьогодні: (дис)функціональна культура, (квазі)громадянське суспільство

Упродовж 24-26 травня 2013 р. у Львові, Дрогобичі та Києві відбулася серія презентацій «Рапорту про стан культури і НУО в Україні», підготовленого фундацією Open Culture і виданого як спеціальний номер часопису Kultura Enter. Під час української прем’єри рапорту його редактори й автори зустрілися з представниками мистецьких середовищ, громадських організацій, журналістами, університетською спільнотою і просто зацікавленою аудиторією. На цих заходах вони розповіли про мотивацію написання звіту і його можливі наслідки, намагаючись дати відповідь на три запитання: як є?, чого ми від себе очікуємо? і як ми можемо цього досягти? Kultura Enter пропонує до уваги своїх читачів добірку думок і коментарів, висловлених під час презентацій проекту.

 Пізнання невідомого Сходу

Юрій Кучерявий, менеджер проектів мистецького об’єднання «Дзиґа», Львів: Документ, про який ми говоримо, є другим у серії аналогічних рапортів. Перший був присвячений стану справ у Білорусі, він вийшов 2011 року. Отже, яка потреба в цьому документі? Які теоретичні або практичні наслідки ви очікуєте від українського рапорту?

Павел Ляуфер, голова правління фундації Open Culture, заступник головного редактора щомісячника Kultura Enter, ініціатор і редактор рапорту, Люблін: Ідея підготовки серії «Рапортів про стан культури і НУО в країнах Східного партнерства і в Росії» постала із прозаїчного спостереження людей, причетних до творення культурного дискурсу в Європі, а також у Польщі. Власне кажучи, йдеться про незнання ситуації в Україні й інших країнах Східного партнерства – Білорусі, Азербайджані, Вірменії, Молдові та Грузії, про в які в Європі знають так мало, як і про Нову Зеландію або Туніс. Ми практично не маємо поняття про їхні внутрішні справи і навіть немає жодних спонук, аби ними спеціально зацікавитися.

При цій нагоді мені часто спадає на думку анекдотична історія про те, як сприймають Україну трохи далі на захід від Польщі. Коли якось одна пані у Франції запитала Миколу Рябчука: «Де розташована та Україна?», він нагадав їй про відомий медійний образ помаранчевої революції. На що та жінка відповіла: «Ах, так, розумію, це помаранчева Росія». Відверто кажучи, однією з причини підготовки таких рапортів було й моє незнання про те, що відбувається у тих країнах у сфері культури і в третьому секторі. Тобто був і такий, індивідуально-егоїстичний, привід.

Другою причиною було «розчаклування» країн Східного партнерства, що перебували в совєтському блоці. У такий спосіб ми прагнули відкинути або знейтралізувати епітети, котрі протягом тривалого часу застосовують щодо них: «постімперський», «посттоталітарний», «постсовєтський» і тому подібні евфемістичні звороти. Ми хотіли показати, що в цих країнах існують і працюють середовища, які абсолютно не відчувають почуття нижчості щодо європейського культурного дискурсу і третього сектора. Ці спільноти не борсаються в історичних і ментальних проблемах постсовєтськості та мають чим похвалитися. Вони є відмінними й рівноправними партнерами для співпраці. Коли ми готували обкладинку для білоруського рапорту, спочатку мали задум зробити її в дусі, в якому зазвичай розповідають про Білорусь – кайдани і ґрати. Але один колега зауважив, що досить цього, адже ми прагнемо показати те, чим білоруси можуть похвалитися на європейському рівні. Дякувати Богові, ми вчасно змінили ідею обкладинки й запроектували інший дизайн серії.

На третю причину появи серії рапортів два роки тому звернули увагу білоруси, котрі після презентації звіту в Мінську запропонували підготувати й російськомовну версію наступних проектів. Оскільки вони як члени мистецьких спільнот і громадських організацій працюють на міжнародному рівні, їм цікаво познайомитися з середовищами, наприклад, із Молдови, подивитися, що в них відбувається. А щоб знати про це, потрібно прочитати тексти зрозумілою мовою – російською чи англійською.

Четвертою (і, певно, найважливішою) причиною постання нашого проекту, написаного в доступній формі, є прагнення подолати брак зацікавленості європейських посадовців і дипломатів, яких би знеохочували до читання товсті академічні публікації, переповненні графіками й цифрами. Ми не хотіли, щоб вони підкладали рапорти під калорифер чи підпирали ними диван. Нам залежало на тому, щоб підготувати гарні матеріали і насамперед зацікавити певною тематикою ту аудиторію, яка про Україну, Білорусь, Грузію, Молдову, Азербайджан і Вірменію мислить десь так, як про острів Пасхи, про котрий нічого невідомо в щоденному наративі.

Очевидно, нам удалося досягти мети, оскільки у випадку Білорусі, здавалося б, яйцеголові політики зацікавилися справою. За рапортом особисто прийшов міністр культури Павєл Латушка, який його прочитав. Як розповідають у білоруському мистецькому мейнстримі, звіт викликав інтерес з боку влади, що виділила кошти на найбільшу виставку сучасного мистецтва. Таких жестів, говорять білоруси, не було за двадцять років їхньої незалежності. З неофіційних джерел знаю, що польська віце-міністр культури вручила рапорт українському міністрові культури на зустрічі в Росії, але мені не відомо, чи прочитав він його, чи поклав під диван або калорифер.

Тим не менше, ми бачимо велике зацікавлення звітом з українського боку. Нас дуже порадував той факт, що Почесне консульство України у Вроцлаві підтримало і співфінансувало промоцію рапорту, розіславши інформацію про нього своїми дипломатичними каналами. Нам звідти самі зателефонували та привітали, що така річ постала. Також дуже тішимося, що видавництво «Коло» із Дрогобича – спільно з львівським мистецьким об’єднанням «Дзиґа» й за підтримки Польського інституту в Києві – саме запропонувало видати друковану україномовну версію рапорту.

 Ландшафт культури

Юрій Кучерявий: Перший розділ рапорту називається «Горизонт». Горизонт передбачає водночас межі або безмежжя, але перед ним лежить ландшафт. То яким є місце і становище культури в Україні?

Микола Рябчук, науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, співредактор рапорту, Київ: На відміну від Павла, я все-таки не відмовляюся від префікса «пост», хоча не акцентую увагу на постсовєтськості, але багато говорю про постколоніальну ситуацію, яка на наших очах трансформується в неоколоніальну. Це дуже важлива детермінанта української культури. Я вважаю, що просто неможливо зрозуміти, що діється в Україні, якщо ігнорувати колоніальну спадщину – як внутрішнього, так і зовнішнього колоніалізму. Моє бачення української культури парадоксальне. З одного боку, я вважаю, що це дуже багата культура, цікава на рівні окремих явищ, набору артефактів, але з іншого – вона є абсолютно дисфункціональною. Тому що культура – це не просто низка певних феноменів, а й ціла мережа зв’язків між ними.

Функціонування – це продукування, споживання, поширення та взаємообмін. І на кожному рівні ми бачимо прогалини. Це зумовлено тим, що українська мова повноцінно не функціонує. Є колосальні чорні діри, які не покриваються українським мовленням. Звідси виникають труднощі у прозаїка, якому дуже важко описувати повсякденне життя. Йому легше писати історичні романи чи описувати сільський побут, ніж життя сьогоднішнього Києва, Харкова чи Донецька. Із цим якось удається впоратися Сергієві Жадану, але його проза – це ніби переклад з невідомої мови.

Кіно взагалі не може функціонувати в такій ситуації, тому що це найбільш синтетичний жанр, який залежить не тільки від мови, а й від взаємодії з різними мистецтвами. Кожен із митців, який бере участь у кінопроцесі, повинен бути зануреним у культуру, знати, сказати б, усю її азбуку: яку музику достосувати, якою інтонацією промовити ту чи ту фразу. В українських акторів одразу видно, що вони не здатні цього зробити, оскільки більшість із них не розмовляють українською в побуті. Типовий актор київського театру має дуже вузький діапазон. Справді добрий актор, як Богдан Ступка чи Богдан Бенюк, може одну фразу вимовити на десятки ладів, він має дар імпровізації, тому що українська мова для нього органічна. Якщо артист не проговорює мову в щоденному побуті, він може сказати фразу тільки так, як його навчили в театральному інституті.

Немає взаємозапліднення ідеями й живого контакту в міському середовищі, за винятком хіба що львівського. У Києві, в принципі, багато україномовних українців, але вони не взаємодіють між собою, не бачаться на щоденному рівні й не обмінюються враженнями. Із чого починається бестселер? Із того, що хтось прочитав якесь видання і каже знайомим: «Ти, знаєш, це добра книжка. Варто її прочитати». Це ланцюгова реакція, котра в Україні не спрацьовує, оскільки є забагато графіту, який блокує активні частки, і ланцюгова реакція не відбувається. Графіт абсолютно не сприйнятливий до будь-яких українських речей. Якість тут не має жодного значення.

Коли я чую заклики до митців створювати щось геніальне, щоб привернути увагу до української культури і мови, то кажу, що не з цього треба починати. Хоч би яким геніальним був продукт, він не зацікавить людей, для яких ця культура апріорі не існує тільки тому, що вона – українська. Я сам був свідком кумедної (чи, радше, трагічної) ситуації в Одесі, коли ми презентували книжку «Одеса. Історія міста, 1794 – 1914» гарвардської дослідниці Патриції Герлігі. Добра книжка і добрий переклад. Одна пані в книгарні бере в руки це видання, гортає його, а потім, прицмокуючи язиком, каже: «Такую книгу испортили!» Чим «испортили»? Тим що переклали «неправильною» мовою.

Я це порівнюю із ситуацією в США ХІХ століття, коли там ще не було політичної коректності й емансипації. Уявляю, як би реагувала біла людина на інформацію котрогось із своїх знайомих: «Дивися, купи і почитай книжку цього негритянського автора». Що б відповіли на це білі? Думаю, 99% із них сказали б: «Come on, слава Богу, що той негр навчився читати». Такою приблизно є і реакція пересічного російськомовного українського громадянина в Донецьку, Одесі чи навіть у Києві на українську високу культуру. Є структурна деформація: існує переважно російськомовне місто та переважно україномовна провінція. Остання менш освічена, менш призвичаєна до культурних артефактів, набагато бідніша і тому не здатна підтримувати всю цю інфраструктуру. В Україні немає олігархів, які б підтримували українську культуру. Їх у природі не існує. Є олігархи України (це зовсім інша річ), проте українських олігархів – немає. Метафорично я би порівняв українську ситуацію з ковдрою, яка є дуже тонкою та малою, але її намагаються розтягнути на всю Україну, на величезне, сорока з чимось мільйонне, населення – і вона рветься. Як наслідок – ми маємо суцільні діри.

 Шлейф патерналізму

Юрій Кучерявий: Текст Зеновія Мазурика у рапорті має найбільш драматичну чи, може, навіть трагічну назву «Культурна політика в незалежній Україні: несповнені надії і втрачені можливості. Що далі?». Можна я продовжу це питання і запитаю не тільки «що далі?», але і «як?», «хто?».

Зеновій Мазурик, голова Асоціації музеїв  і галерей, віце-президент українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), Львів: В Україні є проблема розуміння культури як чинника розвитку суспільства і переходу до відповідних дій, формування культурної політики. Понад двадцять років змінюється влада і кожен починає будувати нову Україну. У нас же назви міністерства постійно змінюються. Таке враження, що все залежить від міністра чи президента, один із яких займався культурою. Але все це політизується й обмежує функціонування культури. Щоразу покладаються надії на якісь персоналії, котрі прийдуть і скажуть, що треба робити.

Немає діалогу й активізації середовища, яке могло б в контексті децентралізації культурної політики перебрати на себе відповідні функції. У сфері культури працюють архаїчні інститути, що мають великий ресурс, але функціонують неефективно. Вони не відчувають своєї соціальної функції. І якщо подивитися на культуру через аспект суспільного розвитку, тоді є надія щось змінити, проте для цього потрібен діалог. Рапорту замало, має бути постійна платформа для дискусій, до якої можуть прислухатися політики і шукати методи функціонування культури в суспільстві, котре потребує модернізації.

У нас всі депутати вміють рвати на собі сорочку. Я нещодавно зустрів одного депутата швидше «антибільшовицької», ніж «державотворчої» каденції Львівської обласної ради. Він запитав мене: «Що робиш?» Я мав із собою примірник рапорту, показав його і кажу: «Бачиш, займаюся безнадійною справою – культурою, а ви, депутати, будуєте маєтки». «Так, – говорить він, – культура в нас у занепаді». А я відповідаю: «Так, зараз обнімемося тут і заплачемо, що про культуру в нас нікому подбати. Що ти для цього робиш?» «Боремося», – відказує депутат. «Пора вже щось робити! – кажу йому. – Скільки можна боротися? Із ким? Із вітряками?» Оце очікування залишилося в культурному середовищі, бо люди з нього не мислять себе суб’єктами культурної політики, які можуть впливати і пропонувати.

Я читаю лекції з менеджменту культури і там є такий партизанський метод у нестабільних умовах. Треба мати добру базу, планувати операції, робити випади і повертатися назад. У нас багато хто так працює. Фестивалі у Львові, власне, так  і функціонують. Але з іншого боку, є велика архаїчна (чи традиційна) інфраструктура – бібліотеки, музеї, клуби, які в нас чомусь називають народними домами, хоча народ до них жодного стосунку не має. Вони функціонують за інерцією, бо не усвідомлюють легітимності свого існування в суспільстві. Немає зміни поколінь і довго тягнеться цей шлейф патерналізму й пасивності. Хоча є дуже багато ініціатив, які люди реалізують. Є молодь, яка намагається активізуватися і впливати на ситуацію.

Межі незалежності

Юрій Кучерявий: У рапорті запропоновано змінений погляд на українську культуру. По-перше, тут є російськомовний письменник Андрій Курков. Отже, українська культура говорить також і російською мовою. По-друге, у звіті є молоді автори. Отже, українська культура – це також і люди трохи молодшого покоління, яких ніхто ніколи не запрошує на жодні ради, засідання та комісії. По-третє, тут є питання щодо кримських татар, які також, виявляється, є частиною української культури. Ніхто досі не ставив це питання на форумах, літературних і музичних фестивалях. То де ж межі української культури?

Микола Рябчук: У мене до Куркова є особливий сентимент. Я колись прочитав його розповідь про те, як під час помаранчевої революції до нього телефонував батько і, знаючи з преси, що син її підтримує, запитав: «Андрей, как ты можешь? Ты же русский!» Курков справді декларує себе як український автор, який пише російською мовою. У мене до цього, звісно, ригористичний підхід, бо я вважаю, що батьківщиною письменника є його мова. Тому для мене український письменник – той, хто пише українською мовою. Але оскільки рапорт – це збірка, присвячена культурі взагалі, а не лише літературі чи іншому виду мистецтва, то вважаю, що все-таки може бути російський літератор, який є явищем української культури – так само, як Микола Гоголь чи, в якомусь сенсі, Міхаїл Булґаков. Тобто тут маємо значно ширше семантичне поле.

У рапорті, на превеликий жаль, не знайшлося місця для єврейського сегменту української культури. Це суто технічна помилка, бо нас підвели автори, котрим ми замовляли текст. Я свідомо хотів, щоб українська культура була представлена як культура різнонаціональна. Але ще раз підкреслю: я проводжу межу між культурою і літературою. Не скажу, що на 100% задоволений тим, що вдалося, однак з чого я особливо тішуся, так це з однієї деталі, відзначеної Павлом Ляуфером. Є велика різниця в заголовку білоруського й українського збірників. Перший називається «Рапорт про стан незалежної культури і НУО в Білорусі». У випадку України цього означення немає, тобто упорядник апріорі вважає, що українська культура незалежна, чого справді не скажеш про білоруську. Тому що там такий режим, який серйозно втручається в діяльність культурних організацій і є чіткий поділ на залежну й незалежну культури.

І якщо в попередніх репліках я багато нарікав, то тепер, мабуть, скажу щось більш оптимістичне. На щастя, ми маємо майже таку добру владу, якою була колись габсбурзька, котра не втручалася в українську культуру, на відміну від російської та російсько-совєтської. Завдяки цьому в Галичині змогла розвинутися більш-менш нормальна національна ідентичність. Габсбурги, звісно, не підтримували української культури, але й не заважали. І тому галичанам за принципом «свій до свого по своє» вдалося збудувати «Просвіти», видавництва, Наукове товариство імені Шевченка й масу інституцій громадянського суспільства, які фактично творять модерну націю – те, чого не вдалося зробити в царській Росії. Коли в нас нарікають, що уряд не допомагає, не сприяє і не дозволяє, я весь час підкреслюю: «Але й не заважає». Так, у нас погана влада, поганий уряд, однак він майже такий добрий, як габсбурзький. І це вже дає певний шанс зробити в Києві те, що зробили у себе галичани понад сто років тому.

Павел Ляуфер: Термін «незалежна культура» в заголовку білоруського рапорту ми використали з формально-юридичної причини, адже в Білорусі робити щось незалежне на західні гроші можна лише нелегально. Тамтешнє законодавство чітко твердить, що всіляке отримування коштів у вигляді гонорарів і винагород від іноземних держав карається ув’язненням і податками. Один із наших авторів став жертвою цього припису: Алєсь Бялацький був засуджений до п’яти років виправних робіт з повною конфіскацією майна (правда, не через співпрацю з фундацією Open Culture). Але, на щастя, польське МЗС швидко відреагувало та допомогло родині Алєся.

У Білорусі при Управлінні справами Президента існує Департамент із гуманітарної діяльності, завданням якого є наглядати за іноземними грошима і регламентувати їх розподіл. Де-факто в рамках міжнародних проектів ЄС можна приймати кошти, але вони мають пройти через те бюро, котре визначає, на що їх витрачати. Очевидно, витрачати на все те, що вигідно Алєксандрові Лукашенці й не загрожувало б його доброму самопочуттю. Відтак, у світлі цього ідіотичного припису, проекти з нашими білоруськими партнерами ми реалізуємо нелегально. Ці «партизанські» середовища прямим чином незалежні від держави, тож наш звіт можна було б назвати «Рапорт про стан нелегальної культури і НУО в Білорусі». В Україні цієї правової проблеми, на щастя, немає і тому ми дозволили собі не писати в заголовку про таку незалежність.

Живильний субстрат громадянського суспільства

Юрій Кучерявий: У рапорті є фантастичний розділ, в якому читачі можуть знайти багато фактажу, цифр і аналізу. В ньому є текст Юлії Тищенко і Владислави Бакальчук «Взаємини НУО й влади: між ідентичністю, культурою та політикою». Що є спільного між неурядовими організаціями і культурою в українських реаліях?

Юлія Тищенко, глава ради Українського незалежного центру політичних досліджень, Київ: У рапорті вдало поєднано складові, котрі, як правило, можуть жити й окремим життям. Це, як не парадоксально, культурна політика і неурядові організації, політика держави щодо НУО та взаємини між самими НУО. Частина організацій громадянського суспільства справді можуть створювати чи намагатися створювати соціальне середовище, що сприяє здійсненню культурних практик. Така діяльність стає живильним субстратом для нівеляції негативних тенденцій, складових, пов’язаних з різними ідентичностями, регіональними уявленнями й етнічними моментами всередині української політичної нації.

На мою думку, НУО – це дуже динамічне і специфічне середовище. В українському законодавстві, на відміну від російського, азербайджанського й білоруського, немає словосполучення «іноземний агент», яке нині активно впроваджується на постсовєтському просторі. Якщо подивитися на взаємини НУО і держави в Україні, вони мають непоганий, подекуди косметично завізажований вигляд. У нас лібералізовано законодавство щодо діяльності організацій громадянського суспільства, адже цього року набув чинності закон «Про громадські організації», є програми розвитку громадянського суспільства, які підтримують президент і уряд. Тобто держава констатує, що вона сприяє розвиткові громадянського суспільства в різних сферах.

Навіть звіти USAID, які вимірюють інституційну спроможність громадських організацій та індекси демократичних процесів, свідчать, що ці показники не деградують, як не парадоксально. Але це має дві сторони  медалі. Для соціально орієнтованих НУО співпраця з державою – це непогана можливість реалізації своєї місії та залучення ресурсів, адже раніше в плані фінансування ми мали доволі непрозорі та навіть корупційні ситуації та схеми. Нині можна поступово починати говори говорити про певні спроби (часто не завдяки, а всупереч) зрушити цю справу з місця, зробивши фінансування НУО з боку держави більш прозорим.

У нашому з Владою Бакальчук тексті ми намагалися окреслити феномен, який існує на всьому постсовєтському просторі. Це те, що може називатися квазігромадянське суспільство: квазідержавні установи, які потім трансформувалися в незалежні організації. Тут також цікава історія, адже деякі з них  почали жити власним життям і кілька років тому стали вимагати реалізації прав своїх членів (наприклад, об’єднання ветеранів війни в Афганістані). Інша частина громадських організацій демонструвала своєрідну компрадорську позицію.

Дуже часто з боку держави громадські організації сприймають як тло, за допомогою якого можуть підтримуватися чи легітимізуватися певні політичні рішення, як колись на з’їздах ЦК КПСС. Я бачу деякий регрес із громадськими радами, яких по Україні було сформовано більше 600, тобто при адміністрації, міністерстві й агенції був колосальний рух. Наприклад, у мене була дуже цікава історія, яка коштувала мені багато нервів і зусиль. Це ситуація із громадською радою при МЗС України, куди після ротації не увійшли ні Інститут євроатлантичної інтеграції, ні громадянська мережа «Опора», ні Український незалежний центр політичних досліджень. Натомість вона стала поєднанням зусиль організацій, афілійованих до народного депутата Вадима Колесніченка (Партія регіонів) і пастора церкви «Посольство Боже» Сандея Аделаджі.

Заяви, які продукує нова рада, вказують на певне політичне замовлення і промоцію проросійських, можливо, сил. Це явний феномен квазігромадянського суспільства, де апріорі відсутня можливість діалогу і компромісів. Там відбуваються абсолютно відверті маніпуляції й перекручування фактів, але є картинка, яку створюють 80 організацій. Громадська рада при МЗС – квінтесенція тенденцій, які можуть встановитися в Україні у взаєминах громадських організацій і влади, проте, сподіваюся, у нас не буде, як у Росії, двоїстості та застосування ярликів «іноземних агентів».

Отже, є позитивні речі, які можуть перетворитися на негативні, подібно до того, як це відбувається в Російській Федерації. Коли громадські організації займаються проблемами ВІЛ-інфікованих чи осіб з інвалідністю, співпраця розвивається. Але як тільки НУО починають робити політичні оцінки діяльності уряду, корупції, політичній корупції, у них одразу починаються проблеми, навішуються ярлики. На мою думку, лібералізація законодавства про НУО для нинішньої української влади виконує значною мірою іміджеву функцію, навіть у контексті наших євроінтеграційних спрямувань, бо можна написати у звіті про певні здобутки у третьому секторі.

Митець перед викликом глобалізму

Юрій Кучерявий: Стаття Богдана Шумиловича є однією з найбільш драматичних і провокаційних. Його текст має назву «Мистецтво на експорт: чи мають шанси маргінальні форми і жанри мистецтва стати важливими в Україні». Моє запитання стосується стану української культури, а також вторинності, третинності й незалежності мистецького продукту, який вона здатна виробляти.

Богдан Шумилович, куратор мультимедійної бібліотеки Центру міської історії Центрально-Східної Європи, Львів: Я солідарний із Миколою Рябчуком в тому, що Україна все ж таки перебуває в постколоніальному дискурсі. Бачу це скрізь: мої приятелі в дитинстві спілкувалися з дівчатами російською, бо вони не знали, як інакше можна до них говорити, бо офіційний дискурс був російськомовним. Українською можна робити щось для дурників, але всі серйозні речі роблять російською. Ця ситуація нікуди не зникла. По-друге, в Україні був один найбільший критик Європи, пам’ятники якому стоять у нас на кожній площі. Це поет Тарас Шевченко. Основна його критика так само антиколоніальна. Він убачав колонію не тільки в Петербурзі, а й у Європі. Його слова «Німець скаже: ви монголи, німець скаже: ви слов’яни».

Це типова ситуація, коли ми є колонією щодо якогось центру. Тобто вторинність, на жаль, нікуди не поділася за весь час, і вона також характерна для Польщі. Але є велика різниця: там була угода між владою ПНР і культурним середовищем про те, що воно може робити щось до певної міри. Цього не було ні в Румунії, ні в Угорщині, я вже не кажу про нас. Наприклад, коли поляки кажуть, що їх маргіналізує Захід, вони реферують подібно, як Шевченко. Поки німець не скаже, що цей польський художник хороший, доти він не стає хорошим. Із польського середовища віддавна звучать голоси про деколонізацію Центрально-Східної Європи. Ми маємо навчитися говорити про феномени своєї культури власною мовою, не посилаючись на будь-кого.

У моєму тексті є кілька помилок – описового й ідеологічного характеру. Одна з них стосується колишніх львів’ян, родини Копистянських. Вони – відомі свого часу львівські художники, які у 1980-х рр. переїхали в Москву, на аукціоні Sothebys виступили як російські митці й емігрували після цього на Захід. У 1994 р. Ігор і Світлана Копистянські взяли участь у бієнале в Сан-Паулу, про яке я згадую у статті. Оскільки в них перевірити це неможливо, тому що вони виїхали, живуть між Нью-Йорком і Берліном та рідко відповідають на листи, я скористався текстами інших експертів, зокрема Катерини Стукалової. Вона каже, що в 1994 р. Копистянський представляв Україну на бієнале в Сан-Паулу. Після цього я отримав листа від Ігоря Копистянського, в якому він написав, що дорогу йому оплатив наполовину Джордж Сорос, наполовину – німці з Берліна. Його жінку також профінансували німці, вона представляла Росію, а він ніяку Україну не представляв і попросив прибрати згадки про нього з мого тексту.

У мене була певна форма фрустрації. Є російськомовний українець Андрій Курков, який каже, що він – українець. І ми маємо галичанина, який пише мені листи англійською мовою та каже, що не хоче бути в цьому контексті: «Ви там мене взагалі не любите, ніхто ніде жодного разу не купив моєї роботи». Причому це говорить людина топ-рівня. Жоден український художник не має такої кількості виставок у найвизначніших залах на Заході. Коли я казав, що, може, його не помічають наші куратори, Копистянський відповідав: «У галереї Tate є представники Віктора Пінчука (власника галереї PinchukArtCentre у Києві) й вони не звертають на нас увагу, а ми ж ніби з України». Хоча подружжя має американське громадянство, то що ж там ображатися?

Постколоніальність присутня всюди: для того, щоб стати чимось на світовому рівні, Копистянські мусили відрубати все, включно зі Львовом, Україною, переїхати спочатку в Берлін, потім – у Нью-Йорк, заговорити англійською, поголодувати майже десять років і після цього вони стали частиною того, що називають international scene of contemporary art. Куратори знають Копистянських як художників із Нью-Йорка, які мають «хвости» в московському концептуалізмі. Залишившись в Україні, ти маєш варіант чекати, поки німець скаже, що ти геніальний або дурень. Інших шансів немає.

Якщо художник вміщається в парадигму чи епістему західного мистецтва, добре. Не вміщається – значить це якийсь маргінал із села. Останню картину Олега Тістола купили за 60 тисяч доларів у Нью-Йорку, але це відбулося, тому що його робота вписалася в парадигму, яку формують на Заході. Тут ідеться радше не про ринок, а про те, що ми, як писав Шевченко, не спроможні сказати: монголи ми чи слов’яни? Для цього ми користуємося послугами західного куратора, який приїжджає і каже нам, хто ми є. Навіть у випадку рапорту українці не здатні підготувати звіт про себе, відрефлектувати. Приїжджає Павел Ляуфер, зв’язується з Миколою Рябчуком і говорить: «Давайте зробимо звіт про вас». У цьому сенсі поляки намагаються позбутися своєї маргінальності через те, що вони хочуть зробити погляд на сусідів. Українцям же начхати на сусідів. Ми дивимося тільки на Москву, бо там центр, де начебто є гроші. Ми дивимося на Захід як на культурний центр, бо звідти йдуть ідеї. Однак самі себе українці не деколонізують. Чого б не зробити ретроспективу сербських художників у Києві? А чого б не показати чехів у великому масштабі? Але це питання в порожнечу.

Підготував Сергій Шебеліст

Artykuł znajduje się na stronie magazynu „Kultura Enter”

Źródło http://kulturaenter.pl/ukraina-dzis/2013/07/